В'язниця душ - Страница 36

— Не проводжайте нас, вихід ми знайдемо, — єхидно додав Жила.

Перчені мовчки спостерігав, як вони вклонились його переполоханій музі, що так і не промовила жодного слова, і подалися до дверей.

Вийшовши з готелю, чоловіки на кілька хвилин зупинилися. З боку Вісли дув крижаний вітер, і обидва одночасно підняли коміри плащів та втягнули голови в плечі.

— Зимно, холера, — промовив журналіст.

Вістович з ним погодився.

— Тобі є де зупинитись? — запитав у нього Жила.

— Так, дякую, Яцку...

Обом насправді хотілося якомога швидше розійтися, оскільки ні для кого ця справа не була надто приємною.

— Завтра я зайнятий до пізньої ночі, — подаючи на прощання руку, сказав журналіст. — Ти вже без мене якось.

— Звісно.

Спекавшись один одного, чоловіки розійшлися в різні боки. Вістович подався на Мьодову, де в будинку поряд із синагогою завжди, як бував у Кракові, знімав кімнату. На щастя, господар, старий рабин Кальман, ще не спав і, впізнавши його, впустив. Комісар, утішений тим, що в сімдесятилітнього старця збереглася добра пам’ять, зайшов досередини, перемовився з ним кількома словами і подався до відведених покоїв. Постоялець не захотів вечеряти, але попросив принести йому родзинкової настоянки. Випивши, гість зі Львова з приємністю вклався в чисту постіль і проспав аж до полудня.

Прокинувшись, Вістович пообідав з господарем і вирушив у місто, аби прогулятися. Краків, як і Львів, у цю пору повнився майбутнім святом.

Здавалось, не було місця на чималому Ринку, де б не пропонували різдвяні пампухи, калачики, кольорові лизаки, пиво та глінтвейн. А якщо таке місце й лишалося, то там неодмінно була ятка з іграшками, прикрасами, посудом чи іншим потрібним начинням. Вітрини кав’ярень мерехтіли витинанками, кольоровими ліхтариками і манили перехожих солодкими ароматами, що долинали з гостинно відчинених дверей.

Уся ця феєрія трохи відволікла Вістовича від його справи, але й нагадала про те, що цьогорічне Різдво для нього знову буде самотнім і п’яним. З наближенням вечора настрій комісара ставав усе гірший. І на домовленому місці за монастирем Паулінів рівно о восьмій Вістовим почувався просто розлюченим. На щастя, залишалося ще чверть години, аби трохи опанувати себе і не накинутись на скрипаля, якому й так зараз не позаздриш.

Проте Ласло Перчені не з’явився за чверть години. Не було його й о пів на дев’яту. На додачу сіяв дрібний холодний дощ і час від часу зривався пронизливий вітер. Комісар потроху втрачав терпіння. «Треба почекати хоч би до дев’ятої, — переконував себе Вістовим, — може, скрипаля затримали в клубі, або не так легко виявилось зробити те, що йому наказали...» Звичайно ж, найімовірнішим здавалося, що угорець просто злякався і не прийде зовсім.

Раптом за спиною почулися кроки. Комісар озирнувся і побачив перед собою двох дебелих типів, що неквапно наближалися до нього. Зупинившись неподалік, один з них промовив мерзенно тріскучим голосом:

— Чи знає пан, о котрій відчиняють кляшторну церкву?

— Не знаю, — відповів комісар, — я не надто ревний католик.

— А дарма, — несподівано почулося збоку, — тобі треба частіше молитись...

Вістовим навіть не встиг роздивитися, хто дав йому цю пораду, як одразу ж отримав дужий удар у скроню. Ледве втримавшись на ногах, він в одну мить вихопив револьвер, але двоє незнайомців, що прийшли сюди замість Перчені, вже були біля нього. Один з них вдарив його по руці, і поліційний «Гассер» опинився на бруківці.

Втім, комісар не розгубився. Ступивши кілька кроків назад, щоб нападники були перед ним, він підняв до підборіддя свої чималі кулаки. Тепер він бачив усіх трьох: двох прибулих типів і третього, що підступно вдарив його в скроню. Ну що ж, нехай спробують його взяти! За все життя Вістовим зустрічав небагатьох рівних собі в кулачному бою.

Нападники подалися вперед, і, відчувши підходящу дистанцію, комісар щосили вдарив з лівої. Один з типів, той, що вибив з його рук револьвер, відчайдушно змахнув руками і розпластався на землі. Та це зовсім не вплинуло на інших двох. Переступивши через свого товариша, вони враз опинилися поруч з комісаром. Вістович уже готувався вдарити ще раз, коли від пекучого болю в грудях потемніло в очах. Боліло з лівого боку, десь під рукою, мовби від надто різкого руху, всередині щось надірвалось. Проклятущий біль усе не минав, аж врешті комісар не встояв на ногах. Нападники не дозволили йому впасти. Вони вчасно підхопили його попід руки і потягли у бік Вісли. Він ще бачив, як ті відв’язали від берега човен, а потім знепритомнів.

Коли Вістович знову розплющив очі, в грудях вже так не пекло, а тільки відчувався відголос болю. Він лежав на дні човна, а над ним бовваніла темна постать одного з типів. Руки йому туго зв’язали за спиною. Поруч похитувався інший човен. В ньому сиділи решта двоє. Берег був далеченько і миготів у темряві поодинокими вогнями. Човни поволі йшли за течією.

— Як почуваєтесь, пане Вістовичу? — холодно запитала постать.

— Гівняно, — щиро відповів комісар.

Постать не стрималась і реготнула.

— На жаль, краще вам не буде...

— Звідки ви знаєте моє прізвище? — поцікавився Вістович.

— Ми багато чого знаємо, комісаре. Усього не пояснити... Знаємо навіть те, що у вас є коханка-жидівка. Здивовані?.. Точніше, була... Ви в неї були, пане Вістовичу.

З цими словами чоловік дістав з кишені револьвер. Навіть у темряві комісар упізнав свого «Гассера».

— Чому львівська поліція не розщедриться на кращу зброю? — філософськи проказав тип.