Сівши у фіакр, Вістович знову пригадав, як Редль зачиняв вікно. Те саме сталося тоді у філармонії. Перший постріл відволік загальну увагу і змусив Раковського перехилитися через балкон, а другий постріл убив його... От тільки чи зручно було вбивці стріляти, стоячи в першому ряді? І чи не надто ризиковано? Адже зал був переповнений, і його неодмінно помітили б... Але свідків досі не виявилось, отже, вбивця був не серед глядачів. Від раптового здогаду кинуло в піт.
— Треба менше пити, — тихо промовив він і, висунувши голову, гукнув візникові: — Я передумав! Не їдемо в поліцію! До Старого театру...
— Як пан собі зичить, — байдуже відповів той, прикинувши, що оплата від того не зміниться.
Директор філармонії цього разу значно приязніше зустрів гостя.
— Я надовго вас не затримаю, — одразу після привітання запевнив комісар.
— Що ви, пане Вістовичу, — посміхаючись, відповів директор, — я до ваших послуг стільки часу, скільки знадобиться.
— Мені треба оглянути сцену, — сказав Вістович.
— З приємністю вас туди проведу...
— Ви знаєте піаністку, що акомпанувала Перчені у вечір убивства? — запитав комісар по дорозі.
— Щиро кажучи, ні. Гадаєте, вона могла б бачити, хто стріляв?
— Могла б...
Почулося гучне клацання вмикачів. За хвилину на сцені почало загоратися електричне світло.
— Voila! — театрально вигукнув директор.
Сьогодні він був у пречудовому настрої, аж Вістовича брали завидки.
Комісар хвилину постояв, дивлячись у зал, а потім перевів погляд на балкон, де того вечора був Раковський.
— Чи можна увімкнути софіт, який освітлює сцену? — запитав поліцейський.
— Звісно, пане комісаре.
Вістович сів за рояль і найперше подивився в бік залу. Стало зрозуміло, що світло від софіта зовсім не заважало піаністці, заважало воно тільки скрипалю...
Комісар підняв кришку інструмента, оголивши ряд чорно-білих клавіш. Він довго й ретельно їх роздивлявся, ніби вивчаючи напам’ять. Раптом до однієї з них поліцейський придивився уважніше, а потім нахилився так, щоб вона була якомога ближче до очей.
— Що ви там знайшли? — запитав директор, який весь цей час з цікавістю за ним спостерігав.
— Як часто протирають інструмент? — замість відповіді запитав комісар.
— Я вимагаю, щоб клавіші протирали спиртом щонайменше раз на тиждень. У деяких музикантів... перепрошую, жирні пальці...
— Цього разу, схоже, забули, — сказав Вістовим.
— От негідники! — розлютився директор. — Зараз з’ясую, хто мав це зробити!
— І видайте йому премію...
— Що ви сказали?
— Видайте премію тому, хто забув протерти інструмент, — повторив комісар, — бо завдяки цій людині я, здається, знайшов убивцю.
— Он як?..
Нижня щелепа директора від здивування відпала донизу, відкривши його чималий рот.
— Сподіваюся, сцену також не прибирали? — знову поцікавився комісар, стаючи навколішки.
— Не хочу вас розчарувати, пане Вістовичу, — почав директор, — але сцену...
— Знайшов! — радісно вигукнув комісар.
Поліцейський випростався, тримаючи в руках гільзу.
— Ось вона, чорт забирай... — додав він.
Тепер і комісар перебував у не гіршому настрої, аніж директор.
— Виходить, стріляли зі сцени? — здивовано запитав він.
— Виходить, що так, — посміхнувся поліцейський.
— Неймовірно!
— От бачите,— прощаючись сказав Вістовим,— я обіцяв, що не заберу багато часу.
— Au revoir, пане комісаре, — відповів директор. — Сподіваюся зустрітися з вами на концерті. Повірте, тут не кожного вечора стріляють...
Вістовим вийшов з театру і швидким кроком попрямував на Академічну. В поліції він був уже за якихось десять хвилин. Піднявшись до свого кабінету, комісар застав там Самковського, що, як завжди, зосереджено друкував текст.
— Убивця — музикант, — з порога сказав Вістовим.
Практикант округлив очі.
— Музикант? — перепитав Самковський. — Але як міг скрипаль...
— Стріляла піаністка, — перебив шеф.
Ад’юнкт відкинувся на спинку крісла і скуйовдив руками волосся, зіпсувавши цим і так не бездоганну фризуру. Сказане поки що не вкладалося в його голові.
— Друга гільза віднайшлася на сцені, — сказав комісар, знімаючи капелюх і плащ. — Жінка стріляла лівою рукою, сидячи правим боком до глядачів. Саме в ту мить, коли всі відвернулись у глибину залу. Все це було ризиковано, але, як бачимо, вбивство відбулось бездоганно.
— А чому лівою? — перепитав Самковський.
— По-перше, так зручніше після пострілу заховати зброю. А по-друге, вона шульга, — пояснив комісар. — Стріляла ця піаністка з браунінга, і гільза поранила їй палець. На одній з клавіш залишився ледь помітний слід крові. Власне, з цього й почався мій здогад...
— Що ж, я також дещо маю для пана, комісаре, — після паузи промовив практикант.
Самковський вийшов у коридор і за кілька хвилин повернувся з якимсь невисоким, трохи переляканим юнаком. Запропонував тому сісти і сам вмостився на попередньому місці.
— Нагадайте, прошу, як вас звати, — звернувся він до нього.
— Тадей Курка, — відповів той. — Мені що, доведеться знову все повторювати?
— Доведеться, — трохи різко сказав Самковський. — Повторіть усе комісару Вістовичу...
Було вже близько півночі, але з кабінету комісара так ніхто і не пішов. Поліцейські курили вже, либонь, по десятій цигарці, а студент Курка потроху починав жалкувати про своє рішення звернутися в поліцію. Вістович і Самковський змушували його повторювати свою розповідь знову й знову, кожного разу розпитуючи про якісь нові деталі.