В'язниця душ - Страница 44

— Бачте, молодий чоловіче, я гадаю, що прагнення сатисфакції притаманне не тільки живим, але й мертвим після життя, — філософськи відповів комісар: — Усе розпочате повинно рано чи пізно завершитись.

Самковський і Курка глянули на нього широко розплющеними очима, і на їхніх обличчях не вловлювалось жодної ознаки розуміння глибини цієї думки.

— Я вже казав вам, що пригадую, як поліція розслідувала вбивство повії на цьому горищі, — почав своє пояснення Вістович. — Убивцею виявився лакей, що знімав там помешкання. Справу закрили, оскільки його самого згодом знайшли мертвим. Поліцейських не надто турбувала передісторія цього тривіального злочину. Таких на Замарстинові та в інших кримінальних куточках Львова щодня трапляється десятки.

Що сталося перед тим, стало зрозуміло тільки тепер. На прийомі в губернатора покійний Раковський, як ми знаємо, палкий колекціонер-нумізмат, придбав до своєї колекції празький гріш і недбало поклав його в кишеню як звичайну монету. Може, поспішав, а може, був трохи напідпитку... Так чи інакше, але коли вирішив дати чайові лакею, то випадково подарував тому празький гріш замість, скажімо, п’яти крон.

Ось і все. Далі можна припустити, що бідний лакей давно мріяв про більш-менш пристойну повію. Не просту шльондру з підворітні, а таки справжню жрицю кохання. Отримавши такі щедрі чайові, він подумав, що от його мрія здійсниться, і запросив дівчину на своє горище. Біда в тому, що він і сам не розгледів, що за монету йому підсунули.

Звісно, будь-який колекціонер віддасть за неї кілька сотень не роздумуючи, але коханці-невдахи про це не знали. Дівчина попросила заплатити наперед, і тут усе й почалося. Мабуть, їй не сподобалась монета, і вона почала вимагати звичні крони. Тоді лакею, що за крок від мрії палав пристрастю, увірвався терпець...

Я ж просто відновив справедливість: забрав з лівреї старовинну монету і помістив туди правдиві гроші. Що далі відбувалось, ви чули самі...

Вістович з полегшенням запалив цигарку.

— І взагалі, дивно, пане Курко, чому вас лякають такі речі після того, як ви самі викликали духів у Кракові у товаристві «Брати потойбічні», — згодом додав він.

— Звідки ви знаєте? — стрепенувся Тадей.

— Заспокойтесь, — поблажливо сказав комісар, — це ваша приватна справа. Просто з вами цією чортівнею займалися деякі поважні люди, одного з яких нещодавно застрілили.

— Я не знав їхніх імен, — пробурмотів студент.

— Так я й подумав, — посміхнувся Вістович. — Інакше б вас, пане Курко, також не було б зараз серед живих.

Запала мовчанка, під час якої поліцейські почали збиратися. Раптом Тадей заметушився, шукаючи щось по кишенях. В одній з них він нарешті відшукав зім’ятий клаптик паперу і простягнув його Вістовичу.

— Це те, що ви просили, — промовив студент, — адреса вчительки музики.

— А ви таки не зовсім безнадійний, — беручи візитку, сказав комісар, — danke!

— Скажіть це моєму батькові, — скривив посмішку Тадей.

Поліцейські попрощались і вийшли з будинку. Самковський тепер дивився на шефа з неприхованою повагою і не наважувався розпочати розмову, чекаючи, поки той заговорить до нього першим.

— Пан щось планує ще на сьогодні, Самковський? — врешті озвався комісар.

— Планував зайти на Академічну і підготувати деякі документи у справі Раковського...

— Облиште, — перебив його Вістовим. — Справу майже розкрито. Документи почекають. Я хочу запропонувати вам невеличку прогулянку.

— Куди? — не второпав ад’юнкт, якому понад усе хотілося спати.

— До костелу єзуїтів. Точніше... під костел єзуїтів. У підземелля.

Самковського вже нічого не дивувало. Байдуже махнувши рукою, він попрямував слідом за шефом, а той швидко і впевнено рушив до одинокого фіакра, що виднівся у темряві. Безперечно, надто пізня була пора для перевізників, і поліцейським неабияк пощастило. Правда, тільки тому, що візник спав на лаві п’яний. Прокинувшись, він довго дивився на своїх клієнтів, приходячи, видно, до тями, але врешті таки взявся до роботи.

Вістовим попросив зупинити на Театральній, але раптом виявилось, що візник знову почав дрімати, тому чоловікам довелося самим зупиняти коня. Зіскочивши на землю, вони рушили в бік Пробощівської кам’яниці, поруч з якою блимала одиноким вогником невелика господа. Двері були незамкнені, хоч усередині не виявилось жодного опівнічного клієнта.

— Усе гаразд, — пошепки сказав комісар. — Власник цього закладу, де нам, сподіваюся, невдовзі накриють пізню вечерю, донедавна не підозрював, що з його пивниці можна потрапити у підземелля костелу.

Вони пройшли поміж столиків до шинквасу, за яким були сходи вниз. Господар так і не з’явився, тому поліцейські, взявши з найближчого столу підсвічник, запалили свічки й обережно рушили в пивницю. Комісар упевнено знайшов там запліснявілі дверцята і, натиснувши на ручку, потягнув їх до себе. За ними відкрився темний сирий коридор, з якого війнуло неприємним холодом і смородом.

— Що там? — запитав Самковський здавленим голосом.

— В’язниця, — відповів йому шеф.

Було чути, як практикант ковтнув слину. Йому стало страшно, і він навіть не намагався цього приховати.

— В’язниця? — перепитав практикант. — Яка в дідька в’язниця?

— От що, Самковський, — Вістович намагався говорити якомога спокійніше. — Про це підземелля я прочитав у щоденнику того психа. Я ще багато чого там прочитав, але не говоритиму зараз. Не піти туди я не можу. Але також не можу і не хочу тягнути когось за собою. Це не звична в’язниця... Тут ув’язнено не живих, це в’язниця душ.