В'язниця душ - Страница 58

Самковський кивнув, погоджуючись із шефом. Служниця невпевненим кроком вийшла на кухню, і поліцейські залишилися у вітальні самі. Вістович скористався цим і підійшов до книжкової шафи.

— Схоже, матиму чим зайнятися до ранку, — сказав він Самковському, переглядаючи назви книг.

У відповідь той скривив кислу міну, що мало б означати: «От і добре, а я буду спати».

Коли Марія повернулася, несучи в руках тацю з кавником і крихітним сервізом, комісар устиг прочитати передмову до громіздкого видання зі скандинавської демонології і поставити книгу назад, запам’ятавши її серед решти. Поліцейський раптом лагідно посміхнувся служниці і сам узявся наливати каву в порцелянові філіжанки.

— Ви бува не пригадуєте, дорога пані Маріє, чи був серед візитерів цього дому молодий чоловік досить високого зросту, худорлявої статури і з блідим кольором обличчя? — запитав поміж ділом комісар. — Досить помітний суб’єкт.

— Звичайно пригадую, пане Вістовичу, — відповіла та, насторожено спостерігаючи за його маніпуляціями з кавником. — Ви зараз говорите про пана Акселя Гальдена. Цей чоловік добре знається на нордичній культурі і сам походить звідкілясь зі Скандинавії. Професор з ним часто радився щодо деяких наукових питань.

— Коли ви вперше побачили тут цього Гальдена? — запитав Вістович.

Він уже встиг налити кави у три філіжанки, і йому навіть здалося, що Марія полегшено зітхнула, побачивши, що сервіз залишився цілий.

— Точно не пригадую, — відповіла вона. — Пам’ятаю, якогось ранку я прийшла, а вони втрьох уже пили чай...

— Втрьох — це професор, Еля і цей Гальден? — перепитав поліцейський.

Жінка кивнула.

— Пам’ятаю, дуже здивувалася, оскільки господарі ніколи не прокидалися так рано, — продовжила жінка. — А тут ще й встигли прийняти гостя. Щоправда, самі були одягнені в халати. Це виглядало трохи непристойно.

— О котрій годині ви зазвичай приходите сюди? — запитав Вістович.

— О шостій.

— А о котрій ідете додому?

— Як коли. Здебільшого, о дев’ятій. Усе залежить від роботи.

— Того дня прийшли, як завжди?

— Так, десь за чверть до шостої.

— У вас є власний ключ?

— Звісно.

— І того дня, коли ви прийшли, двері були замкнені?

— Так... — повільно відповіла Марія, трохи зморщивши чоло. — Як завжди.

— Виходить, до того, як ви прийшли, тобто до п’ятої сорок п’ять, господарі прийняли гостя, а потім замкнули за ним двері, — підсумував комісар.

— Виходить, так, — погодилась жінка. — А що в цьому дивного?

Вістович знизав плечима.

— Знаючи, що ви от-от прийдете, я б на місці професора не возився з замком. Хіба що гість прибув глупої ночі. Гадаю, пан Сабінський нечасто відмикав або замикав двері власного будинку, оскільки фактично завжди тут є ви. Уявіть, яких зусиль мусив би докласти заспаний професор, щоб дати ради простому, але іржавому замковому механізмові. Я чув, як довго ви нам відмикали двері...

— Все правильно, пане комісаре, замок старий, і я давно просила його замінити, — мовила Марія. — Але, так чи інакше, двері були замкнені. Не через вікно ж потрапив сюди пан Гальден.

— Згоден, — посміхнувся комісар. — Забудьте, це просто роздуми.

— Бажаєте ще кави? — звернулася жінка до поліцейських.

— Ні, — як завжди за двох, відповів Вістович. — Маю до вас останнє прохання.

— Гаразд.

— Пригадайте, будь ласка, дату того першого візиту сюди добродія Гальдена.

Марія замислилась, але врешті впевнено відповіла:

— Це було двадцятого жовтня, пане комісаре.

— Ви впевнені?

— Цілком.

— Це все, що я хотів знати, пані Маріє, — сказав поліцейський. — Зараз майже десята, ви збираєтесь додому?

— Ні, сьогодні я залишусь. Хочу бути біля господині.

Видно було, що цей короткий допит її втомив, і жінка хотіла якнайшвидше позбутися товариства поліцейських.

— Вам не заважає, що ми тут куримо? — запитав комісар, коли Марія вже була на сходах.

— Зовсім ні, — відповіла вона. — Професор був затятим курцем. До того ж полюбляв міцний львівський тютюн. Я звикла.

— Львівський тютюн не найгірший, — зауважив Вістович.

Втім, сказав він це радше Самковському, бо Марія вже сховалася за дверима покоїв нагорі. Підлеглий кивнув.

— «Nawet Pani Cesarzowa pâli tyton z miasta Lwowa», — пригадав Самковський рядок з рекламного віршика, яким продуценти львівських цигарок заохочували купувати їхню продукцію.

— «Tyton z miasta Lwowa», — повторив комісар, — tyton lwowski... Пані Цимес писала мені, що на ґудзиках одягу третього клієнта покійної Софії були витиснені дві літери: Т і L. За її описом, цей чоловік підприємець.

— Ерік Міллер, — клацнув пальцями Самковський, — власник львівської тютюнової фабрики.

— Віденець? Вдівець? — перепитав комісар.

— Так! Це точно він, — в азарті ад’юнкт навіть скочив з місця. — Місяць тому приходив скаржитися, що у Винниках його обікрали.

— Подумати лишень, Самковський, якби ми зібрали за одним столом усіх любителів бордельних насолод, то отримали б досить порядне і достойне товариство, — посміхнувся Вістович.

На цьому він, здавалось, утратив інтерес до власника тютюнової фабрики і продовжив читати про скандинавську нечисть. Самковський невдовзі заснув, а коли прокинувся, комісар (якщо тільки він спав) курив свою першу вранішню цигарку.

— Котра година, шефе? — захриплим голосом поцікавився ад’юнкт.

— Сьома ранку, — відповів той.

За кілька хвилин до вітальні зайшла Марія, принісши поліцейським сніданок.