В'язниця душ - Страница 64

— Всі вони збираються на першому поверсі, — шепотнув Самковський Вістовичу. — Неподалік від вхідних дверей.

— Чудово, менше доведеться блукати по будинку, — зауважив комісар.

Він дістав з кишені білу хустинку і помахав нею в темряві. Це був знак для решти починати. Як було домовлено, всі порахували до десяти, а тоді почали обережно наближатись до вхідних дверей. Врешті біля входу зібралося десятеро поліцейських, озброєних карабінами та гвинтівками, і ще п’ятеро залишилися стерегти вікна. Двоє філерів, окрім зброї, тримали в руках закриті стулками ліхтарі, від яких у повітрі чувся запах нагрітого заліза.

Вістович зробив знак ад’юнктові, і той першим обережно підкрався до дверей. Не більше двох хвилин знадобилося Самковському, щоб безшумно відімкнути замок і повернутися назад. Вістович укотре подумав, що якби його підлеглий не пішов служити в поліцію, з нього б вийшов відмінний злодій.

Більше не зволікаючи, поліцейські увірвалися до будинку. Присутні там сиділи за круглим столом у повній темряві і, незважаючи на те, що їх заскочили зненацька, злагоджено схопилися з місця і кинулись назустріч нападникам. Вістович навіть не встиг вигукнути: «Руки вгору!», як мусив першим вистрілити зі свого «Штеєра». Гримнуло решта пострілів, і одночасно блиснули ліхтарі, перетворивши простір всередині кімнати на пекельний вертеп.

Отримавши кулю, драугри падали, але за якийсь час підводились і хоч вдруге наступали з меншим запалом, проте поліцейські ледве встигали перезаряджати зброю. Врешті, комісар наказав відступити і забарикадувати двері в кімнату, де залишились вампіри. Змучені й дещо злякані філери з острахом і подивом дослухалися, як за мить у двері почали шалено гамселити, ніби досі вся стрілянина відбувалась у повітря, а не в тих, що проривалися сюди з іншого боку. За якусь хвилину стало зрозуміло, що драугри от-от виберуться зі своєї пастки, і поліцейські наготувалися знову стріляти.

Коли двері хруснули, як великоднє печиво, і за ними вигулькнуло кілька оскаженілих потойбічних фізіономій, над головами поліцейських пролунало два постріли, і вампіри в один голос жалібно завили. Поліцейські озирнулись. Позаду них виднівся чоловічий силует, і Вістович з подивом зауважив, що в руках у незнайомця був усього лишень револьвер.

— Усім вийти, — впевнено наказав невідомий: — Хутко, поки ці тварюки не отямились!

— Виходимо, — підтвердив комісар.

— Вони втечуть через вікна, — з жалем промовив Самковський уже на вулиці.

— Навряд чи, — заперечив незнайомець: — Вікна нижнього поверху заґратовані, і ґрати ставили ще за Меттерніха. А тоді, повірте, все робили на совість. Зламати їх буде не під силу навіть драуграм.

— Тоді рано чи пізно вирвуться через двері, — буркнув ад’юнкт.

— Ваша правда.

Раптом Вістович помітив у руках незнайомця край якоїсь товстої мотузки чи кабелю.

— Що це ви робите? — запитав комісар.

— Накажіть усім лягти на землю, — сказав замість відповіді незнайомець.

— Що?

— Нехай усі ляжуть! — повторив той.

— Ах ти психопате! — закричав Вістовим, зрозумівши раптом, у чому річ: — Ану зупинись, засранцю!

— Пізно, — коротко мовив той.

У повітрі щось люто зашипіло.

— На землю всім! — вигукнув комісар. — Усім лягти!

Вістовим також кинувся на сиру бруківку і накрив голову руками. За кілька секунд пролунав вибух, який, здавалося, здатен був зруйнувати півміста. Коли все трохи вляглося, поліцейський обережно підвів голову. З деяким навіть подивом він побачив обриси сусідніх будинків, які, здавалось, дивом уціліли. Проте на місці вілли під номером 17 курився величезний сірий стовп пилу, врізаючись у темне полотно міської ночі.

Навпроти Вістовича обережно зводився на ноги сам підривам. Комісар вхопив карабін і рвучко наставив на нього.

— Ані руш, сучий сину, — прохрипів поліцейський.

— Як скажете, комісаре, — спокійно відповів той. — Я нікуди не збираюся.

— Хто ти в біса такий? — запитав Вістовим, потроху приходячи до тями.

— Мене звати професор Маріан Смолюховський, — спокійно відповів незнайомець.

— Ще один, курва, вчений муж... — промовив Самковський, підбираючи з землі свої окуляри.

— Навіщо було підривати будинок? — запитав комісар.

— А ви знали кращий спосіб знищити цих чудовиськ? — перепитав професор. — Ще трохи — і вони б вирвалися з тієї вілли. Як гадаєте, ваші філери зупинили б двадцятьох розгніваних вампірів на відкритому просторі?

Вістовим змовчав. Він знав, що от-от довкола почне збиратись натовп. Про всяк випадок сюди приїде пожежна команда, потім якісь чиновники і писаки зі щоденних газет. За кілька годин його почне шукати шеф. Коли знайде, то навряд чи повірить в історію з драуграми. Вістовичу краще вигадати щось більш підходяще... Попри те, що цей бісів професор таки мав рацію, комісар готовий був його задушити.

— Опустіть ваш карабін і ходімо оглянемо завали, — знову озвався Смолюховський і, не чекаючи Вістовича, попрямував до місця вибуху.

Пил потроху всідався, і крізь нього поступово, як на фотопластині, проявлялися уламки вілли. Чоловіки рушили до місця, де був передпокій, і за кілька кроків комісар відчув, як наступив на шмат чиєїсь плоті. Голосно вилаявшись, поліцейський відскочив убік.

— Їх розірвало на шматки, але майже кожен фрагмент вампірячого тіла продовжує жити, — сказав професор. — Бачите он ту голову? Ви навіть можете з нею поспілкуватися.

Вістовичу знову нічого іншого, окрім брудної лайки, не спало на думку. Між тим Смолюховський дістав з-за пояса свого револьвера і вистрілив у той бік, куди щойно вказував.