В'язниця душ - Страница 9

У двері постукав й одразу ж зайшов черговий. У руках його була записка, яку щойно хтось передав Вістовичу. Розгорнувши її, комісар прочитав: «Dziękuję za kwiaty. Czekam na Ciebie dziś wieczorem. Przyjdź, jeśli chcesz... Bejla».

Вістовим поклав записку в кишеню і вийшов за двері. Далі комісар неквапно спустився по сходах і, минувши чергового, вийшов на вулицю. Пройшовши декілька десятків метрів, він зупинився, аби почекати на трамвай, але не дочекавшись, рушив повільним кроком уздовж Академічної. Зрештою він опинився в кав’ярні Шнайдера, де замовив собі горілку і флячки.

Збоку могло здатися, що цей чоловік потерпає від нудьги і хоч якось намагається вбити вільний час, проте Вістовича терзала нерішучість. Він укотре згадував, як уранці був готовий переконати Анну повернутись до нього. Можливо, довелося б навіть вдертися в гримерку і прогнати звідти всіх, хто заважав би їм залишитись наодинці. Такі пориви траплялися в нього й раніше, відколи Анна його залишила. Проте Вістовим кожного разу від них тікав. І його найкращою втечею була Бейла...

Ця жінка була зовсім інакшою, аніж Анна: худорлява, не надто висока брюнетка, залюблена в музику і всілякі містичні дурниці. До того ж, Бейла була єврейкою, а пані Вістовим недолюблювала євреїв.

В її невеличку віллу на Понінського Вістовим щоразу заходив якимось обережним і навіть злодійкуватим кроком. І тільки в затишній напівтемній вітальні він міг нарешті заспокоїтись.

Цього вечора на столику біля вікна він побачив свої квіти. До нього навіть долинув їхній аромат. Вістовим згадав, що збирався принести вино, але натомість сам нахлявся горілки і почувався трохи непевно на ногах. Окрім усього, проклятущим флячкам не сиділося в шлунку, і вони прагнули назовні, провокуючи мерзенну гикавку.

Зіп’явшись на носки, жінка допомогла йому зняти капелюха і плащ.

— Бейло, — промовив до неї комісар, — я почуваюся таким брудним поруч з тобою.

— Отже, Тобі треба помитися, — засміялась вона.

Міцна чорнюща кава з цинамоном заспокоїла нарешті непокірні флячки всередині, і Вістович подумки присягнув, що відтепер ноги його не буде у Шнайдера. Від світу, бруду та своєї дружини він заховався спершу в гарячій ванні з якоюсь запашною олією, а потім у спальні Бейли, поклавши голову на її тендітні коліна.

* * *

У кав’ярні «Рембрандт» були не раді поліціянтам. Власник закладу намагався посміхатись і навіть наказав кельнерам пригостити Вістовича та Самковського кавою з пляцком, проте було видно, що найбільше йому хочеться, аби ті чимшвидше забралися під три чорти. Однак поліціянти не поспішали. Миттю проковтнувши дармові пляцки, вони смакували дармовою кавою, розглядаючи на стіні дві копії рембрандтівських полотен: «Данаю» та «Урок анатомії доктора Тульпа». І якщо перша картина спонукала до інтимних бесід, то друга, радше, провокувала маніакальні думки.

Вістовичу подумалось, що це своєрідне протиставлення мало на меті показати дві межі, а значить, два сприйняття людського тіла. Прекрасна оголена Даная була об’єктом бажання та естетичної насолоди, а розітнений труп демонстрував внутрішній гидкуватий людський механізм.

— От яке мальовидло полюбляють збоченці, — тихо промовив Самковський.

Вістовичу не хотілось обговорювати з ним тему живопису, тому замість відповіді комісар мовчки вказав на підпис під Данаею. Привставши з місця і примружившись, ад’юнкт прочитав: «Od klubu miłośników sztuki kawiarni «Rembrandt». Serdecznie prezentujemy».

Очевидно, ці щедрі дарувальники і були тим самим клубом, про який згадував Тофіль.

За кілька хвилин до них знову підійшов господар, аби запитати, чи смакували гостям пляцки.

— Коли збирається цей «Клуб любителів мистецтва»? — запитав у нього комісар.

— Щосереди, мої панове, ввечері, — відповів той.

— І ви тоді зачиняєте кав’ярню?

— Така домовленість, — кивнув господар.

— Скільки тут приміщень? — знову запитав Вістович.

— Ще один зал і пивниця.

— І ви присутні під час засідань клубу?

— Звичайно, я особисто їх обслуговую. Подаю вечерю, готую каву...

— А вам усюди дозволено заходити? — не вгавав комісар.

Ресторатор знизав плечима.

— Часом до пивниці приносять якісь рідкісні і дорогі полотна. Тоді туди спускаються тільки члени клубу, — відповів той.

Самковський не стримав кривої посмішки. Між тим комісар, озирнувшись довкола, аби переконатись, що в такий ранній час вони тут справді перші відвідувачі, сказав:

— Нам потрібен список усіх членів клубу за весь час.

— Не знаю, чим вам зарадити, — дещо нахабно відповів знервований допитом ресторатор.

Ад’юнкт очікував, що його шеф зараз видасть якусь погрозу, але той сховав руку в кишеню і дістав звідти гаманець. За мить на столі лежала однокронова банкнота.

— Це за каву і пляцки, — сказав комісар.

Господар кав’ярні вперше посміхнувся щиро:

— Я принесу панству решту, — мовив він і спробував відійти, проте Вістович його стримав, а потім поклав на стіл ще кілька банкнот. Його виразний погляд нагадував про недавнє прохання.

— Можливо, я пригадаю декого і зможу скласти пану список... — невпевнено мовив ресторатор.

Ще десять крон змусили тепер його роззирнутися, аби переконатись, що в такий ранній час ці двоє — його єдині клієнти.

— Ну, гаразд, — господар сховав гроші, — вам пощастило, бо вони лишили мені на зберігання деякі документи і серед них книгу, де записані імена всіх учасників за всі роки.

Сказавши це, він попросив поліціянтів іти слідом за ним. У вузькій кімнатці, схований подалі від чужих очей, серед різноманітного мотлоху стояв старий креденс. З нього ресторатор дістав усе, що обіцяв.