В'язниця душ - Страница 13

За півгодини комісар вийшов з кав’ярні і, сівши у вільний фіакр, вирушив ним до Стрийського парку. Далі слід було пройтися пішки, і Вістович подумки втішився такій можливості. Від прогулянки поміж старезними деревами і випитого алкоголю ставало краще.

У кінці алеї завиднілася сутулувата постать Самковського. Він чекав на Вістовича, аби разом вони ще раз перевірили книгу «Клубу любителів мистецтва». Зустрівшись, вони мовчки рушили до кав’ярні «Рембрандт». По дорозі Самковський звернув увагу на руїни, що височіли на пагорбі.

— Невже тут був замок? — буркнув він.

— Не замок, Самковський, — відповів комісар, — колись тут було кладовище, але потім його зруйнували. А з могильних плит, щоб ті не пропали даремно, архітектори виклали ці живописні руїни.

— Невже? — не повірив ад’юнкт.

— Можемо піднятись нагору, щоб пересвідчитись, — запропонував Вістович.

Той кивнув, і вони звернули з алеї.

Вгорі Самковський став ретельно придивлятися до плит.

— І справді є написи, — сказав він, — ледь помітні, але є. Це дійсно колишні надгробки... Їх не обтесали як слід.

Якби Самковський глянув у цю мить на комісара, то побачив би, що той закотив до самого ліктя обидва рукави плаща.

— Звідки ви про це знаєте, комісаре? — запитав практикант і повернувся до нього обличчям.

— Я багато про що знаю, сучий сину! — відповів той і щосили вперіщив того з правої.

Самковському дивом вдалося встояти, але Вістович одразу ж пригостив його лівою, і бідолаха розпластався на сирому ґрунті. Ад’юнкт, видно, добре розумів, за що отримав по пиці, тому лише мовчки, не встаючи, дивився на комісара, очікуючи, либонь, ще й стусанів ногами. Проте на цьому його екзекуція закінчилась. Вістович спустився назад, на алею, і попрямував до кав’ярні «Рембрандт».

Попри деяке полегшення, яке тепер відчував комісар, настрій у нього залишався препаскудним. До того ж, несподівано з’явилось недобре передчуття. Вістович був не з тих, кого ніколи не підводить інтуїція, але й не мав причин недовіряти їй.

Він зупинився і витер хустинкою піт з обличчя. Розстібаючи комір сорочки, Вістович випадково звів очі до неба, побачивши там зловісні хмари, що проглядалися між осінньою листвою. До Львова, як завжди, непомітно скрадалася гроза. «Може, повернутись і глянути, як там Самковський? — майнула в нього думка. — Та ну, пішов він у дулу!..»

У ресторації не було нікого і панував якийсь дивний напівморок. Господар з’явився тільки за декілька хвилин, виринувши звідкілясь, мов привид.

— Прошу пана, кав’ярню зачинено, — сказав він, вочевидь не впізнавши Вістовича.

— Навіть для поліції? — запитав комісар.

Ресторатор уважно придивився до гостя.

— Навіть для поліції, пане комісаре, — відповів той уже інакшим, трохи стишеним голосом, в якому не було ані краплі приязні, — ми остерігаємось грози, тому вимкнули електричне освітлення.

— То в чому річ? Запаліть гасові лампи.

— То без сенсу, пане Вістовичу. Ви ж бачите, тут немає жодного відвідувача.

Вони замовкли і кілька секунд мовчки дивилися один на одного. Комісар відчув, як сильно в нього закалатало серце і почастішало дихання. Що за чортівня? Він же один на один із цим шинкарем!

— Мені треба ще раз глянути в ту книгу, — якомога впевненіше сказав він.

— Її в мене більше немає, — спокійно відповів господар.

Його брехня була такою явною, що Вістович ледь стримав спалах гніву.

— Не вірю, — сказав він натомість.

— Якщо пан вважає мене брехуном, то прошу провести тут обшук, — мовив господар кав’ярні.

— Гаразд, — погодився комісар, — найперше проведіть мене знову до тієї комірчини, де книга була минулого разу.

— Як скажете, пане Вістовичу...

Господар повернувся і неквапно рушив маленьким коридором. Біля потрібних дверей зупинився і сховав руку в кишеню, шукаючи там ключ. У цей момент серце комісара закалатало ще дужче. Ось-ось мав би почутися легенький брязкіт, як буває завжди, коли витягують в’язку ключів, але його чути не було... Чоловік вже смикнув руку назад з кишені, але досі без найменшого звуку. Вістович відчув, як очі його до болю вирячились, спостерігаючи за тією рукою, але ще раніше він кинувся вперед і вхопив господаря за зап’ястя. Цього разу інтуїція його не підвела: в руці той тримав невеликий револьвер.

— Ах ти, падлюко! — закричав комісар, даючи, нарешті, свободу гніву.

Все ще стискаючи його руку, Вістович кілька разів навалився своїм могутнім плечем на значно худішого ресторатора, вдаряючи ним об стіну. Гримнуло два випадкових постріли з револьвера, і господар кав’ярні повалився додолу.

Комісар ухопив його зброю і впізнав трилінійний наган. Та перш ніж він розгледів його як слід, почувся ще один постріл, і Вістовим відчув, як трохи нижче плеча страшенно запекло. Комісар в одну мить навалився усім тілом на двері комірчини і вистрілив з нагана в невидимого супротивника. Влучив він чи ні, було не важливим. Найголовніше те, що двері не витримали і провалились усередину комірчини разом з його великим тілом. Опинившись усередині, Вістовим відклав наган убік і дістав з кишені свій перевірений «Гассер».

Ноги підкошувались, а гучне серцебиття заважало прислухатися. Він притулився до стіни й обережно визирнув з-за дверної лутки. Хтось чекав цього і тієї ж миті вистрілив. Ледве встигнувши прибрати голову, комісар визирнув знову і гримнув у відповідь зі свого «Гассера».

— Твою мать! — почулося ззовні.

Услід за цим кілька куль застрягли просто у Вістовича перед носом.