— Вы целы? — знову пролунав стурбований голос.
— Задел меня, ублюдок!
Он воно що! Отже, тут росіяни! І їх, принаймі, двоє. А якщо очуняє власник кав’ярні, то буде троє. «Це ж треба, чорт забирай, це ж треба! — думав комісар. — Шукати маніяка, а знайти шпигунів!..» Вістовим укотре витирав піт з обличчя. Руки тряслися і ледве його слухались, у цю мить вони могли тільки стріляти. Хоча, судячи з того, що його назвали «ублюдком», стріляли непогано.
Після ще декількох пострілів запала тиша. Було чути, як надворі почалася гроза, і всередині стало зовсім темно. Стріляти за таких умов виглядало безглуздям.
Нерви комісара почали здавати. Він стиснув зброю і якомога тихіше просунувся в коридор, переступивши через досі непритомного ресторатора. Хай йому чорт! Звідси треба вибиратись! Не сидіти ж тут до завтра... У коридорі нікого не було, принаймі, так здавалось. «А може, вони забралися звідси? — подумав Вістович. — Урешті-решт, на біса я здався цим російським шпигунам?» Він ішов усе далі й далі, щораз більше переконуючись, що так воно насправді й сталося.
Нарешті комісар зупинився в основній залі кав’ярні, де були дві копії картин Рембрандта. Опустивши револьвер, Вістовим дістав хустину і востаннє за цей вечір витер обличчя. Несподіваний удар по голові змусив його масивне тіло колихнутись і гучно впасти на підлогу.
Прийшовши до тями, комісар відчув, що сидить на стільці, а руки його міцно зв’язані за спиною. Піднявши важку болючу голову, Вістовим найперше зажмурився від різкого світла, а коли звик до нього, то став розрізняти чотири постаті. Це були четверо чоловіків, що нерухомо стояли навпроти і спостерігали за ним. В одного з них була перебинтована голова. Вістовим упізнав у ньому власника кав’ярні. Нічого доброго це не віщувало...
Проте один з них налив у склянку води, підніс її комісару до рота і терпляче зачекав, доки той зробить декілька жадібних ковтків. Після цього заговорив з ним бездоганною польською:
— Ви дуже необачний, пане комісаре. Я сам чув, як вам пропонували вчасно піти геть звідси.
— Я палко хотів... потрапити на засідання... «klubu.., miłośników sztuki», — затинаючись, відповів той.
Чоловіки реготнули, і троє з них, разом із побитим ресторатором, вийшли з кімнати. Залишився тільки його співрозмовник.
— Ви, пане Вістовичу, важко поранили одного з наших. Він у сусідній кімнаті і дуже страждає, — сказав росіянин.
— Мені шкода, — промовив той.
Він згадав про свою власну рану і покосився на праву руку. Хтось просто поверх плаща туго її перев’язав.
— Не брешіть, комісаре. Ви не можете шкодувати того, кому хочеться здерти з вас шкуру...
Важко було сперечатися з таким твердженням, і Вістовим запитав про інше:
— Чому ви сміялись, коли я згадав про клуб?
— Даруйте, якщо вас образив такий вияв наших емоцій, — ґречно сказав росіянин, — багато років тому ми вигадали це товариство для прикриття, і воно виявилось настільки вдалим, що досі ніхто, крім вас, ним не зацікавився. Тут справді щосереди збиралися любителі мистецтва, які, окрім усього, приносили нам ще й цікаві новини з міста. А що людьми вони були не останніми, переважно аристократи, то й новини ці мали значну вагу. Ви ж розумієте... Все було б добре, якби не падіння моралі в цьому товаристві. Після дискусій на тему новинок імпресіоністів ці панове влаштовували тут вакханалії. І навіть злягалися у сусідній кімнаті. Тож ваша цікавість до цього клубу, пане комісаре, виявилась цілком закономірною. Але від сьогодні його вже не існує...
— А чим займалися ви? — не втримався Вістович.
Чоловік усміхнувся і, хвилю помовчавши, відповів:
— Навіть попри те, що я не маю наміру залишити вас живим, комісаре, розповідати такі речі все ж не буду. Ви й так забагато знаєте...
Він дістав з кишені револьвер і, прокрутивши барабан, перевірив камери. Вістович навіть зі свого місця було видно, що там рівно сім патронів.
— Хочете щось сказати перед смертю? — запитав росіянин і вправно закинув барабан назад.
Комісар напружив мозок, але нічого путнього на думку не спадало.
— Як бажаєте, — шпигун звів револьвер і націлився на Вістовича, — обійдемось без останнього слова.
Комісар намагався глянути йому в очі, але замість цього не міг відірвати погляд від руки, що тримала наган. Він бачив, як повільно рухається вказівний палець, поступово тиснучи на гачок... Гримнув постріл. За мить пролунало ще два.
Вістович з подивом відчув, що досі живий. Навпроти нього все ще стояв росіянин, тримаючи в руках револьвер, але голова його була повернута в бік дверей. Стріляли в іншій кімнаті.
Комісар зрозумів, що це шанс, якого більше вже не буде. Перш ніж той знову повернувся до нього обличчям, Вістович разом зі стільцем зірвався з місця і головою вперед кинувся на ворога. Чоловік, отримавши під живіт удар страшної сили, глухо застогнав, завис на супротивнику і випустив з рук зброю. Пронісши кілька метрів його на собі, Вістович прочинив ним двері і гучно ввалився в сусідню кімнату. Шпигун розпластався просто біля ніг декількох солдатів цісарської піхоти з «Манліхерами» напоготові. Його одразу ж схопили і вивели на вулицю.
Комісар відчув, що стілець позаду нього встиг розлетітися на друзки, а чиїсь руки допомагають йому підвестися. Невдовзі Вістович порівнявся з вусатим полковником, що усміхався до нього, не випускаючи з рота сигари.
— Як ви почуваєтесь? — запитав офіцер.
— Ніколи не почувався краще, — відповів той.
Полковник розсміявся і, діставши з кишені складаний ніж, обережно розрізав мотузку на руках комісара.