В'язниця душ - Страница 38

Комісар побачив стіл, за яким сидів Жила і палив цигарку. Перед ним була філіжанка кави, попільничка і револьвер...

— Доброго вечора, комісаре, — посміхнувшись, привітався журналіст.

Отже, був вечір...

Вістовим спробував відповісти, але захрипле горло не пропустило ані звуку. До кімнати зайшов господар будинку, тримаючи в руках гаряче молоко.

— Лишіться того, — сказав Жила, — цього чоловіка поставить на ноги тільки півлітри доброго шнапсу.

Вістовим облизав губи і відповів йому вдячним поглядом.

— Судячи з усього, пана комісара підвело серце. Адже так, пане Вістовичу? — запитав Кальман. — Мені дуже знайома ця характерна блідість.

— Є трохи, — нарешті вичавив із себе комісар.

Кальман скрушно похитав головою і, поставивши молоко на столі, вийшов з кімнати десь у своїх справах.

— Якщо це так, тобі слід підлікуватися, — зауважив журналіст, — твоя робота не для хворого серця.

— Пусте. — Вістовича вже почала дратувати ця загальна турбота про його здоров’я.

Жила з неприхованим задоволенням відсьорбнув зі своєї філіжанки.

— Яку все-таки смачну каву готують жиди, — сказав він, — готовий навіть їх за це полюбити.

— Замість того сраного скрипаля на зустріч прийшли якісь покидьки, — прохрипів комісар.

— Знаю, — коротко відповів журналіст.

— Що за місто... курва... Всі про все знають.

Жила зробив ще один трохи нервовий ковток.

— Той спіритичний клуб, «Брати потойбічні», насправді не тільки клуб, а й справжня кримінальна ложа, — стишено сказав він, — досить могутня і впливова. Дотепер я не знав нічого про них, але зараз уже знаю... Тобі найкраще відлежатися день-два, а то й менше, і їхати назад до Лемберга, поки їм не стало відомо, що ти живий.

Вістовим розумів, що коли це каже сам Жила, то так воно і є, без жодних перебільшень. А з огляду на те, що він зазвичай був досить стриманий, справи могли бути й гіршими, аніж здавалось.

— Дещо я, правда, дізнався з того, що тобі потрібно, — додав журналіст. — Тебе цікавило, чи були львів’яни серед учасників клубу?

Комісар ствердно кивнув.

— Був тільки один — якийсь Тадей Курка, студент... Але значиться тільки в клубі. Не думаю, щоб якогось студента прийняли до ложі.

Вістовича охопили одночасно злість і роздратування. Виходить, це все, за чим він приїхав до Кракова? Його ледь не втопили в зимовій річці, натомість він сам не дізнався нічого. І ні з чим повернеться до Львова?

Через два дні, коли минула гарячка, він заплатив господарю і, щиро йому подякувавши, рушив на двірець. Уже вранці наступного дня комісар був удома.

Опівдні до нього несподівано навідався Самковський. Вістович усе ще кепсько почувався, особливо після довгої подорожі, тому вирішив залишитись удома ще на день.

— Що трапилось? — замість привітання здивовано сказав комісар, щойно той переступив поріг.

Ад’юнкт відповів не одразу, затримавши погляд на перебинтованих руках шефа.

— Маю одну дуже важливу інформацію... Пан поранений?

— Просто подряпина, — відмахнувся Вістович. — Кажіть!

— Пригадуєте, доручали мені простежити того дивака, з яким ви розмовляли в філармонії одразу після вбивства Раковського? — спитав ад’юнкт.

Очі комісара спалахнули цікавістю.

— Так-так, звісно. Дізнався щось?

— Вам краще побачити...

Вістович хутко надягнув плащ, і вони вийшли на вулицю.

— Нам до жидівського цвинтаря, — повідомив Самковський і пришвидшив крок, щоб устигнути на трамвай, який якраз чекав пасажирів на зупинці. Комісар поспішив за ним, перемагаючи нестерпну ломоту в кістках і ледве дихаючи. У трамваї він полегшено сів на лаву.

Чоловіки вийшли біля Нового театру і подалися в бік синагоги на Шпитальну. Там вони завернули в невеликий провулок, що тягнувся до цвинтаря.

— Це тут, — промовив ад’юнкт, указавши на старі порепані двері.

Відчинивши їх, прибулі найперше побачили поліціянта, який чергував біля сходів, що вели нагору.

— Все гаразд? — запитав у нього Самковський.

Той ствердно кивнув.

На другому поверсі вони зайшли у невелике помешкання, де одразу ж відчули різкий запах ліків.

— Це сюди найчастіше навідувався той медіум, — пояснив ад’юнкт, — хоча сам він мешкає на Клепарові.

Самковський знаком запросив комісара пройти далі, до кімнати. Там, на ліжку, він побачив жінку, наполовину вкриту ковдрою. На обличчі її виднілося кілька чималих синців і подряпин, на яких запеклася кров. Очі були заплющені, а темне сплутане волосся розкидане по подушці. Поруч сидів поліційний лікар Фельнер, копирсаючись у своєму саквояжі. Побачивши Вістовича, Фельнер на мить відволікся, недбало махнув рукою для привітання і знову поринув у свій саквояж.

— Знайшли її тут позавчора, — пояснив Самковський, — спить майже увесь час, допитати не вдалося, тож невідомо, хто це зробив. Швидше за все, той наш медіум.

— Помешкання, схоже, належить їй, — сказав комісар, роззираючись довкола.

— Без сумніву, — підтвердив ад’юнкт, — ще ми знайшли її паспорт. Дівчину звати Яніна Циновська.

— Медіума схопили? — запитав комісар.

— Ще ні...

Вістович сердито глянув на підлеглого.

— Він не з’являється в себе на Клепарові вже третій день, — пояснив Самковський. — Як тільки з’явиться — схопимо.

Ад’юнкт почувався ображеним. Якого дідька Вістович був невдоволений? Чи більше він зробив у Кракові? Не бажаючи більше слухати шефа, Самковський вийшов за двері, пояснивши, що мусить покурити.