В'язниця душ - Страница 39

Комісар наблизився до Фельнера.

— Жити вона буде, — сказав лікар, випереджаючи питання. — Життю нічого не загрожує... Тільки от мусиш сидіти і чекати, доки вона прокинеться.

Фельнер підвівся і накинув на себе плащ.

— Я тут більше не потрібен, — додав він. — Auf Wiedersehen.

Дівчина прокинулась лише за декілька годин. Уздрівши Вістовича і Самковського, що схилились над її ліжком, вона злякано закліпала очима. Чоловіки поспіхом почали пояснювати, що не мають жодних лихих намірів.

— Ми з поліції, — додав Самковський, але це злякало її ще більше.

Тільки за добрих півгодини вона заспокоїлась і поліцейським вдалося розпочати розмову.

— Як вас звати? — вирішив уточнити Вістович.

— Янка, — відповіла та, — Циновська...

— Хто з вами так повівся?

Дівчина мовчала. Поліцейські вирішили набратися терпіння і почекати, але відповіді не було ані за хвилину, ані за дві. Тоді Вістович запитав знову:

— Це той високий, худорлявий чоловік з лорнетом? Той, що заходив сюди?

Янка заперечливо хитнула головою.

— Він доглядав мене... Він нічого поганого мені не зробив...

Здивовані поліцейські перезирнулись. Ніхто з них не чекав такого повороту подій.

— Гаразд, я все розповім, — промовила Янка і, скривившись від болю, спершу звелася на лікті, а потім сіла на ліжку, підібгавши під себе ноги. — Ви ж інакше не залишите мене в спокої, правда?

— Правда, — криво усміхнувся Самковський.

Дівчина важко зітхнула і попросила води. Комісар підійшов до столу, наповнив склянку водою і приніс їй. Зробивши жадібний ковток, Янка промовила:

— Пан, про якого ви говорите, забрав мене з «вугільні» майже непритомною. Я тільки змогла назвати йому адресу, де мешкаю...

— Звідки? — перепитав комісар.

— З «вугільні», — повторила вона. — Це місце, де один чоловік влаштовує жіночі бої. Великий склад на околиці Замарстинова, в якому раніше зберігали вугілля. Для такої мети він дуже добре підходить, бо там поміщаються всі охочі глядачі. До того ж, місцина безлюдна...

— І ви брали в цьому участь?

— Так, але, як бачите, останнього разу суперниця виявилась мені не по зубах...

— А ви знаєте цього організатора? — знову запитав комісар.

— Хіба що на вигляд.

Вістович підвівся і підійшов до вікна. Натиснувши на залишок бронзової ручки, він трохи його прочинив, щоб впустити до кімнати свіжого повітря.

— А тепер, пані Циновська, мусите нам розповісти, як ви потрапили в ту «вугільню», — сказав він.

— Зачиніть вікно, — попросила вона, кутаючись у ковдру.

— Даруйте, — комісар виконав її прохання.

Втім, після цього запала довга мовчанка. Циновська ніяк не могла розпочати свою розповідь.

— Ми вас слухаємо, — нагадав їй комісар.

— Прошу вас, не підганяйте мене, — розпачливо сказала Янка, — після стількох бійок під регіт і крики усіх тих хлопів мені важко зв’язати слова докупи...

Вістович терпляче чекав.

— З цим... чоловіком я познайомилась у... у Мамки Цимес, — видихнула вона.

Янка чекала подальших запитань, але поліціянти мовчали. Обидва знали про цей славетний будинок утіх, але жоден з них і гадки не мав, як розпитувати її далі. Обидва чекали, Що вона сама продовжить розповідь. Можливо, за інших обставин і Вістович, і Самковський не поводилися б так делікатно з повією, але зараз просто побоювались, що вона більше не промовить ані слова.

Янка відчувала страшенний сором, зізнаючись у своєму ремеслі, але відступати було нікуди. Треба все розповісти, інакше ці двоє не підуть звідси ніколи.

— Мені дуже потрібні були гроші, і він запропонував швидко їх заробити. У «вугільні» добре платили навіть тим, хто зазнавав поразки. Хоча, звісно ж, найбільше отримували переможниці...

— Опишіть нам цього чоловіка, — попросив комісар.

— Середнього зросту, лисуватий, завжди в дорогому одязі...

— Нам потрібні якісь особливі його риси. Можливо, щось незвичне в поведінці, — уточнив Вістович.

Янка пересмикнула плечима, але задумалась. За хвилину вона таки щось пригадала:

— Тоді, коли він... розуміє пан... коли він був зі мною у Мамки Цимес, то просив прийти до нього босоніж у самій сорочці.

Самковський презирливо хмикнув, пробурмотівши:

— Значить, від того мав стоячку. Це, звісно, нам дуже допоможе...

Вістович також був дещо розчарований.

— Це все? — перепитав він.

— Називав мене Гретхен...

— Гретхен?

— Так, і ще для нього я вивчила вірш німецькою.

— Пам’ятаєте автора?

— Ні.

— А назву?

— Також забула.

— Можете його нам прочитати?

Янка сяк-так пригадала кілька рядків.

— Goethe, «Wanderers Nachtlied», — упізнав комісар.

Спогад видався болючим. Колись цей вірш зі сцени декламувала його дружина.

Та раптом Вістовичу пригадалась бібліотека Раковського, де більшість книжок — це була якраз німецькомовна поезія.

Підвівшись, комісар оголосив, що допит завершено.

Того ж дня ввечері Вістович подався на вулицю 29 Листопада. Він вийшов з фіакра і рушив до старої вілли, що проглядалася крізь почорнілий непривітний сад. Бруківка була слизькою, але комісар не сповільнював крок, ризикуючи от-от послизнутись. Прочинивши високу металеву хвіртку, Вістович пройшов кам’яною доріжкою, яку хтось завбачливо посипав попелом. Нарешті, подолавши усі сходинки старого високого порога, він нервово постукав у двері. Ніхто не відчинив. Тоді Вістович постукав гучніше. Після четвертої спроби зсередини клацнув замок і великі сирі двері нарешті прочинились. За ними з’явився тип в елегантному, але трохи зім’ятому костюмі.