В'язниця душ - Страница 48

— Отож, як я сказав, через цю амурну інтригу мій друг Вітольд сильно змінився. Більше не було гарних вечорів у достойному колі давніх друзів, ми рідко грали в бридж чи ходили до театру. Вся увага професора була прикута до цієї легковажної Елі... Найгірше, що це відбилося на його наукових дослідженнях. Точніше, Вітольд їх зовсім закинув.

З часом, однак, ми готові були з цим змиритися. Адже ніхто з нас не ідеальний, і кожен має право на слабкість і помилку. Я, приміром, так і залишився одинаком, хоч свого часу зазнав душевних переживань, спричинених однією милою, але нерозумною панною... Повторю, пане комісаре, ми готові були прийняти і зрозуміти Вітольда, якби він того захотів. Але мій друг сторонився мене і всіх решти, ховаючись за маскою поштивості. Гадаю, ми урешті дали б Вітольду спокій і можливість жити так, як йому подобається, коли б не одна деталь. Окрім того, що професор став майже відлюдьком, він почав ще й помітно марніти. Щоразу, коли я його зустрічав, Вітольд мав нездоровий жовтуватий колір обличчя і дедалі більше худнув. Складалося враження, що його здоров’я підточує якась невідома хвороба, але на всі питання професор відповідав, що здоровий, чудово почувається і просив за нього не турбуватись. І от, пане комісаре, чотири дні тому він раптово помер. Згас, як свічка від подиху вітру...

Все це може виявитись пекельним збігом обставин. Мені в жодному разі не хочеться обвинувачувати в чомусь панну Буковську, що, як виявилось потім, устигла стати пані Сабінською, але вважав за свій обов’язок повідомити про цей випадок у поліцію. Хтозна...

— Бачте, пане Зільмане, до нас приходять тоді, коли в чомусь переконані, — зауважив Вістович. — З ваших слів можна зрозуміти, що пан Сабінський захворів і від того помер. У цьому випадку поліції робити вже нічого.

— Я не впевнений, що все так і було, — пробурмотів професор.

— Вважаєте, що професора вбили? — перепитав комісар.

— Не вбили, але спричинились до смерті, — енергійно відповів Зільман. — Це хіба не злочин?

— Яким чином спричинились? — комісар потроху втрачав терпіння. — Ви маєте хоча б версію?

— Ні, але підозрюю, що все тут не просто так...

Вістович зрозумів, що існує тільки один спосіб позбутися надокучливого професора.

— Гаразд, пане Зільмане, — сказав він, — ми спробуємо розібратися. Цим займеться мій колега Самковський. Зараз він запише всі необхідні дані.

Ад’юнкт з ненавистю глянув на шефа і крізь зуби запросив професора пересісти ближче до його столу. Коли Зільман нарешті пішов, Самковський одразу ж згорнув списаний папір і перемістив його в шухляду.

— Чекатиму на рапорт, — буркнув шеф, удавши, що цього не помітив. — Маєте два дні на цю дурню.

Комісар Вістович, якби залишався щирий перед собою, то мав би визнати, що й він сам не мав жодного бажання працювати того дня. Усі поточні справи, разом зі смертю професора Сабінського, який, найпевніше, врізав дуба від непомірних зусиль між ногами молодої коханки, можна було зіпхнути на Самковського. Комісар підвівся з-за столу, одягнув плаща, капелюха, вдруге нагадав підлеглому про рапорт і вийшов за двері.

На душі було паскудно, тому ця гнила погода пасувала Вістовичу якнайкраще. Цієї осені він втратив останню надію повернути собі дружину. Анну, котрій так і не знайшлося місця в Новому театрі, несподівано запросили аж до Зальцбурга, і відтоді вона перестала розмовляти не лише з ним, а навіть із колишніми колегами. І якщо на колег Анна затаїла гірку образу, то Вістовича просто зневажала, про що неодноразово йому говорила ще тоді, коли вважала чоловіка достойним спілкування.

Як завжди, п’яний і принижений, він шукав утіхи в Бейл, однак з подивом виявив, що їй набридло його втішати. Ввечері вона як завжди слухняно йому віддалася, а на ранок попросила більше не приходити. Хоча б до того часу, коли він перестане пиячити через свою Анну.

Вістович розумів, що сказано це було справедливо. Він дав їй спокій, а сам залишився в кістлявих обіймах своєї самотності. Від них його ненадовго звільняла тільки робота й алкоголь.

Комісар вийшов на Баторія, а далі завернув на Личаківську. Йому пригадалось, що саме на цій вулиці в одному з будинків, як розповідав Зільман, жив покійний професор Сабінський зі своєю коханкою. Вістович сповільнив крок і спробував уявити, як виглядає ця Еля Буковська. Струнка чорнявка з акуратними персами, які поміщалися в старечу професорську долоню, чи білява пишногруда бестія, що приборкала його самим поглядом? Цікаво, як у них бодай щось виходило? Мабуть, коханка щоразу довго і вперто чаклувала над його засохлим стручком, а тоді всідалася на нього згори, де врешті отримувала бажане.

Холодні руки самотності знову стиснули Вістовичу горло. Комісар відчув, як сильно скучив за жіночим тілом і бодай чимось, що нагадує почуття.

Дощ посилювався, і поліцейському не залишалось нічого кращого, як пірнути у найближчу кнайпу, де він одразу ж замовив каву й чарку горілки. Від цього завжди ставало краще і навіть з’являлися свіжі думки.

Дочекавшись, коли трохи стихне дощ, Вістович знову вийшов на вулицю. Хвилину-другу він постояв на розкислому хіднику, вирішуючи, в якому напрямку піти. Врешті, комісар подався в бік вулиці Підвалє, а потім, минувши костел Марії Сніжної і розлоге торговисько, опинився на Шпитальній. Тут він, озирнувшись кілька разів, зайшов до будинку Мамки Цимес.

Сторож перелякано витріщився на нього, проте Вістовим привітався і, тицьнувши тому кілька геллерів,як і було заведено, рушив сходами нагору. На другому поверсі знаходилась приймальня власниці цього славетного будинку втіх. Пані Цимес прийняла його одразу і, широко посміхаючись, запропонувала комісарові коньяку. Той кивнув і вмостився на м’якій софі навпроти господині.