Другим — якийсь полковник-артилерист. Трохи недочував на праве вухо, п’яний, середнього зросту. Бідолашна Софія з ним кричала від болю, аж господиня змушена була втрутитись з вимогою припинити, оскільки то був ґвалт, а не любощі. Віддав усі гроші, які мав, проте їх виявилось недостатньо.
Третім був удівець-підприємець. Худорлявий, гарно вдягнений. На ґудзиках одягу пані Цимес помітила дві літери: «TL». Був поштивий, але чомусь просив Софію лупцювати його ременем і лаяти останніми словами.
Четвертий — старий професор, який чесно назвав своє ім’я: Еріх Зільман...
Вістович не стримався і голосно зареготав. Самковський, який уже на той час сидів на своєму місці, відірвався від паперів і з подивом поглянув на шефа.
— Збирайтеся, — наказав йому комісар, усе ще сміючись. — Прогуляємось... Провідаємо старого хріна.
Ад’юнкт не до кінця розумів, про кого йшлося, але полюбляв, коли шеф був у доброму гуморі. В такі дні часто вони заходили разом до кав’ярні Шнайдера, і Вістович платив за випивку.
Ледве прочитавши, хто був п’ятим у списку клієнтів, комісар сховав листа Мамки Цимес до кишені, і вони з Самковським вийшли на вулицю.
Професор, на щастя, був удома. Побачивши поліцейських, він неабияк здивувався, проте гостинно запросив їх до вітальні, де найперше запропонував кави. Вістович відмовився, одразу перейшовши до справи. Він розумів, що розмова видасться не надто приємною для Зільмана, тож смакувати в його домі каву було б свинством.
— Якщо ви тут, панове, отже, сприйняли мою розповідь серйозно, — мовив професор. — Бо я грішним ділом подумав, що поліція в Лемберзі така ж, як у Відні...
— Ви мали справу з віденською поліцією? — запитав комісар.
— Колись поскаржився на колегу, який поцупив мою доповідь по Ціцерону, — відповів той. — Це була крадіжка, тому я звернувся одразу до цих добродіїв, а не в ректорат. Але, як виявилось, тамтешні поліцейські навіть не знають латини. Вони відмовились бодай порівняти два документи, щоб засвідчити їхню цілковиту схожість.
— Що ж, значить, лемберзька поліція старанніша, — стримуючи сміх, сказав комісар.
— Яз вами згоден, — радісно мовив Зільман.
— Та перш ніж ми перейдемо до справи покійного професора Сабінського, мушу зазначити, що певна особа вважає себе ошуканою через вас, — промовив комісар.
— Он як? — вжахнувся професор. — Якщо й так, то найпевніше, я зробив це не зумисне. Про що, власне, йдеться?
— Пані Цимес повідомила мені, що ви не сповна розрахувалися за послугу її дому...
— Не може бути! — обурено вигукнув Зільман. — Я залишив їй навіть більше...
Тут професор замовк, зрозумівши, що пробовкався. Факт відвідин борделю тепер було пізно заперечувати. Залишалося тільки мовчати і розгублено кліпати очима. Вістович також не поспішав говорити, а вдав, що розглядає інтер’єр вітальні. Незручну мовчанку, втім, порушив сам Зільман:
— Якщо відверто, комісаре, то панянка, з якою... кхм... з якою я... залишився наодинці, так би мовити, навіть не зняла вбрання. Що вже й говорити про інше...
Вістовим із цікавістю поглянув на нього.
— Ми просто погомоніли з нею, — продовжив Зільман. — Я розповів їй про колегу Сабінського та свої тривоги, пов’язані з ним... І знаєте, що? Це дивина, але виявилось, що Софія знайома з цією панянкою.
— З якою панянкою? — не зрозумів комісар.
— З нареченою професора. З Елею Буковською. Уявіть собі!
Комісар і його помічник здивовано перезирнулися.
— А Софія не говорила, за яких обставин вони познайомились? — уточнив комісар.
— Начебто разом навчались у гімназії, — сказав професор.
— Гаразд, і що було далі? У борделі, я маю на увазі.
— Софія попросила передати нареченій Сабінського записку, — продовжив Зільман, — я погодився і виконав прохання.
— Передали особисто в руки?
— Звісно, ні. Залишив у поштовій скриньці професора. Було б соромно зізнатися, в якому місці я провів той вечір...
— Вам відомо, що було в тій записці? — запитав комісар, не звертаючи уваги на благальний тон Зільмана.
— Як ви могли таке подумати, пане Вістовичу? Я не читаю чужої кореспонденції... — обурився професор.
У цьому Вістовим не сумнівався. Підвівшись, поліціянти почали збиратися.
— То що, панове, — несміливо мовив Зільман, проводжаючи їх до дверей: — Чи можу я сподіватися на вашу... емм... так би мовити, чоловічу солідарність?
Вочевидь, той просив зберегти в таємниці його відвідини будинку розпусти.
— Безперечно, — пообіцяв комісар і кивнув професорові наостанок на знак прощання.
На вулиці чоловіки зупинились, ставши посеред хідника, і мовчки закурили. Широка і досить людна о цій порі Личаківська збігала донизу, несучи на собі одинокий електричний трамвай і декілька фіакрів. Над Вістовичем і Самковським височів костел Святого Антонія, а над костелом — декілька розкішних дубів, які засипали простір довкола себе останнім іржавим листям і жолудями.
— Що скажете, Самковський? — запитав комісар, видихнувши з легенів останню порцію диму.
У відповідь той знизав плечима, проте в очах його виднівся інтерес до цієї справи.
— Тоді ось що, — продовжив Вістович: — Відвідайте жіночу гімназію імені королеви Ядвіги. Знає пан, де це?
— Знаю, — відповів ад’юнкт.
— Знайдіть у їхньому архівів особову справу Елі Буковської та її подруги, Софії Вільчевської. Друге прізвище запишіть, ви його навряд чи пам’ятаєте...
Самковський, діставши блокнот і олівець, акуратно все занотував.