В'язниця душ - Страница 55

— Шукайте все, що може видатись цікавим, — додав комісар. — Бо все цікаве нам неодмінно знадобиться. Я ж спробую зустрітися з невтішною вдовою професора Сабінського...

Чоловіки попрощалися і розійшлись. Самковський кинувся наздоганяти трамвай, а комісар подався вулицею вгору.

Помешкання покійного професора Сабінського, як і розповідав Зільман, справді знаходилось неподалік. Зазирнувши до записника, Вістович ще раз переконався, що відшукав потрібний будинок, і впевнено натиснув кнопку дзвінка. Відчинила привітна жінка старшого віку — очевидно, служниця.

— Слухаю пана, — мовила вона.

— Доброго дня, — привітався комісар, ґречно знімаючи капелюха. — мене звати Адам Вістович, я з поліції. Чи можу я поговорити з пані Буковською, чи то пак, з... пані Сабінською?

— На жаль, господині зараз немає вдома, — відповіла служниця. — Але пан може зайти почекати. Гадаю, вона от-от повернеться.

— Якщо ваша ласка, — сказав комісар.

Жінка провела гостя до вітальні і, взявши його пальто та капелюха, вправно повісила їх на вішак біля п’єца.

— А чи можу я тим часом оглянути кабінет пана професора? — запитав Вістович.

Служниця завагалась і відповіла йому нерішучою усмішкою.

— Може, зачекаєте на пані Сабінську? — мовила вона.

— Навряд чи вона буде проти, — зазначив комісар. — А ми таким чином заощадимо час.

— Що ж, якщо пан наполягає...

— Сміливіше, — підбадьорив Вістович. — Кабінет нагорі?

— Так, прошу нагору...

— Професора поховали? — запитав поліцейський уже на сходах.

— Так, пане комісаре, — важко зітхнула служниця і перехрестилась. — Хай спочиває в мирі.

Кабінет покійного науковця виявився невеликим за розмірами і, до того ж, заваленим книгами та всіляким мотлохом. На чільному місці стояв дерев’яний макет вітрильника і декілька фігурок якихось давніх воїнів. Вістович з цікавістю придивився до цих речей.

— Це дракар, корабель вікінгів, — несподівано пояснила служниця, яка, видно, вирішила не залишати гостя тут наодинці. — А біля нього фігурки скандинавських воїнів.

— Звідки ви знаєте? — оторопів комісар.

— Багато років я була особистим секретарем професора, — пояснила жінка, — тому добре знаю, над чим він працював і чим захоплювався. Служницею в цьому домі я тільки останні кілька місяців, відколи професор покинув роботу в університеті.

— Мабуть, через ту Елю Буковську, — припустив комісар.

Жінка стрепенулась:

— Я цього не сказала...

Вістовим не продовжував тему, а підійшов до чималої скрині, в яку, при потребі, могла б уміститися навіть доросла людина.

— А це що? — запитав він.

— Незадовго до смерті панові професору надіслали з Данціга кілька кам’яних плит, розписаних рунічними символами, — відповіла служниця. — Плити потрапили туди, мабуть, на одному з данських або шведських кораблів і лежали в порту ніким не помічені. Професор Сабінський випадково їх зауважив, коли відвідав Данціг цього літа, і розпорядився надіслати йому їх до Львова.

— У Данцігу проходила всесвітня конфренція знавців скандинавської культури, — додала вона, випереджаючи питання поліцейського. — Професор був знаним дослідником у цій галузі.

Раптом на сходах почулися кроки, а потім і жіночий голос:

— Маріє!..

— Господи! — сполошилася служниця. — Пані повернулась...

З цими словами вона вибігла з кабінету.

— Що ти робила в кабінеті? — почув комісар здивоване запитання господині.

— Там на пані чекають, — відповіла Марія.

— Чекають на мене? — здивувалась хазяйка. — Жаль, я повернулась тільки на хвилинку, змінити капелюшок... Але чому в кабінеті професора?

— Бо пан з поліції.

— Он як...

У дверях з’явилася молода жінка в елегантному taylor suit, капелюшкові, що відкидав тінь на її гарне обличчя, і сумочкою-ридикюлем в руках.

— Комісар Адам Вістовим, — поспішив представитись гість.

— Ельвіра Сабінська, — відповіла господиня. — Ви, мабуть, чули, пане комісаре, як я сказала, що поспішаю...

— О, так, не смію вас затримувати, — незворушно сказав поліцейський.

— А ви... залишитесь тут?

— Якщо на те ласка пані.

— Але для чого? Що ви тут шукаєте?

— Нічого конкретного, — відповів комісар. — Просто роблю свою роботу. Роззираюся.

— Це якось пов’язано зі смертю мого чоловіка? — поцікавилася Еля.

— Бачте, пані Сабінська, ваш чоловік був людиною знаною та поважною, — Вістовим не зводив з неї очей, проте говорив м’яко і спокійно. — Тому завдання поліції — з’ясувати всі обставини його смерті, перш ніж залишиться тільки світла пам’ять про нього.

— Хіба в смерті Вітольда було щось незвичайне?

— Саме це я і з’ясовую, — комісар посміхнувся настільки приязно, наскільки міг.

— Що ж, зичу вам успіху, пане Вістовичу, — мовила Еля, — на все добре.

— Хай щастить, дорога пані Сабінська, — відповів поліцейський.

Коли вона вийшла, комісар підійшов до вікна, звідки добре проглядалася вулиця. За кілька хвилин він побачив там господиню дому. Еля роззирнулася і попрямувала донизу, в бік Митної площі. Не зволікаючи більше ані хвилини, комісар попрощався з Марією і також поспіхом вибіг на вулицю слідом за нею.

Еля не сіла у трамвай і не скористалася фіакром. Очевидно, йти їй було недалеко. І справді, за кількасот метрів, біля костелу кларисок на неї чекав високий молодий чоловік у довгому пальті, застебнутому на всі ґудзики. Незнайомець подав їй руку, і вони перейшли разом площу, а потім неквапно завернули в старі ворота бернардинського дворика.