Проминувши дворик, чоловік та жінка попрямували до ресторації «Hotelu Krakowskiego», і Бітовим був змушений пильнувати їх знадвору.
— Суча погода, — стиха промовив комісар, піднімаючи комір, щоб захиститись від холодного вітру.
З ресторації вони вийшли за півгодини. На ратуші пробило заледве другу пополудні, але небо затягло сірими грозовими хмарами, тож довкола стемніло, як увечері. Промерзлий до кісток Вістовим понад усе боявся зараз загубити Елю та її супутника, тому до болю в очах витріщався на дві темні постаті попереду себе.
Незнайомець провів пані Сабінську до фіакра і, сказавши кілька слів наостанок, допоміг сісти та зачинив за нею дверцята. Потім, простеживши за тим, як фіакр виїхав з площі, сам подався у бік вулиці Панської, а відтак, перетнувши її, пірнув у безлюдний провулок. Між кам’яних стін залишилися тільки вони двоє, і незнайомець міг навіть чути кроки комісара позаду себе. Вістовим зрозумів, що от-от себе викаже, тому надалі вирішив діяти відкрито. Поступово скоротивши відстань між незнайомцем, поліцейський попросив того зупинитися. Той озирнувся і зміряв комісара холодним колючим поглядом.
— Чого вам треба? — запитав він спокійним голосом.
— Маю до вас кілька питань, — сказав Вістовим. — Я з поліції.
— Забирайтесь до дідька, — коротко відповів чоловік і рушив далі.
Вістовича охопила злість.
— Ану стій, скурвисину! — вигукнув комісар і кинувся навздогін.
Однак далі сталося щось незбагненне. Незнайомець раптом опинився просто перед ним, хоч до цього встиг відійти на добрих півсотні кроків. І перш ніж Вістовим устиг бодай підняти руки для захисту, той могутнім ударом збив його з ніг. Слідом за цим незнайомець наступив комісарові на груди і з силою вдавив у землю.
— Я ж сказав, щоб ти йшов до дідька, — сказав він голосом, що нагадував зміїне шипіння.
Тільки тепер Вістовим розгледів його обличчя. Воно було сіро-блідим, як у мерця. Попри те, що комісар ледве дихав під натиском незнайомця, він зумів сягнути до кишені, де лежав пістолет, і рвучко вихопив зброю перед собою.
— Забери свою гівняну ногу, — простогнав Вістовим, цілячись тому просто в обличчя.
Незнайомець скривив якусь диявольську посмішку і відступив. Після цього, не чекаючи, доки Вістовим зведеться на ноги, повернувся і рушив у той самий бік, в який ішов кілька хвилин тому.
— Ані руш! — вигукнув поліцейський.
Проте це не подіяло. Тоді Вістовичу увірвався терпець, і він натиснув на гачок... Комісар точно знав, що влучив. З такої відстані навіть Самковський при своєму кепському зорові не промахнеться, однак незнайомець тільки сіпнувся, наче його штовхнули в спину, і зник за рогом будинку.
Ошелешений Вістовим добру хвилину стояв і не міг зрушити з місця. Мозок поліцейського відмовлявся сприймати той факт, що хтось просто не зауважив у своєму плечі кулю від браунінга, а пішов собі далі, наче там її справжнє місце.
У провулок забігло декілька чоловіків, і комісар поспіхом заховав зброю.
— Де тут стріляли? — запитав кремезний бородань, важко відсапуючись.
— Десь там, — відповів Вістовим, навмання махнувши рукою.
— Пан бачив когось?
— Нікого.
— Глянемо? — запитав бородань у решти.
— Краще покличте поліцію, — порадив комісар і поспіхом рушив у той бік, звідки нещодавно прийшов.
До свого кабінету Вістовим зайшов брудний і роздратований. Жбурнувши плаща на стілець, він сів за стіл і мовчки втупився у вікно. Самковський також був на своєму місці, проте заговорити з шефом не наважувався.
— Вірите в різноманітну чортівню? — врешті обізвався комісар. — Маю на увазі, у відьом, вовкулаків, пекельних пердунів?
Ад’юнкт здивовано закліпав очима.
— Та кажіть же!
— Не надто. А чому пан питає, шефе?
— Бо, схоже, нам доведеться мати з чимось таким справу. Якщо тільки я не здурів, — пояснив Вістович.
— Поясніть докладніше, — попросив Самковський.
Утім, комісар досі не зумів пояснити всього собі, що вже й казати про когось. Він махнув рукою і почав про інше:
— Еля Буковська, чи то пані Сабінська, зовсім не в траурному настрої навіть для годиться... Крім того, сьогодні мала зустріч з досить дивним типом.
— Може, адвокат? — припустив підлеглий.
— Чому ви так думаєте?
— Вона, як виявилось, єдина спадкоємиця свого покійного чоловіка. А статки в старого скнари були немалі. Принаймі такі ходять чутки.
— Ні, на адвоката він не подібний.
— Коханець?
— Спершу сам так подумав, але...
Вістович знову не знайшов підходящих слів. Хіба в такої кралі може бути коханець, який з обличчя нагадує мерця? Чи, може, йому привиділось?
— Ви були в гімназії? — запитав він у Самковського.
— Аякже, — той посміхнувся і вдоволено потер долоні.
Комісар зрозумів, що сьогодні підлеглий попрацював значно краще, аніж шеф.
— Найперше скажу, що Софія Вільчевська насправді не була абсольвенткою гімназії імені королеви Ядвіги, — почав ад’юнкт, — тобто вона там навчалася, і таки разом з Елею Буковською, але студії не закінчила.
— Чому?
— Її відрахували через Елю... В юному віці дівчата були подружками. Обидві гарні не по роках.
Самковський облизав сухі губи і з насолодою продовжив:
— За словами директорки, вихователі раптом почали помічати, що ті надто багато часу проводять разом. В цьому, щоправда, не було б нічого дивного. Дружба в такому віці, кажуть, буває дуже зворушливою... Вчителі, можливо б, і не зважали на це, але одного разу дівчат застали на горищі за любощами. Обійнявшись, вони вдовольняли пестощами одна одну так пристрасно, що не помітили сторонніх очей. Такого у благочесній гімназії імені королеви Ядвіги допустити не могли! Скандал вирішили не здіймати, але обидвом загрожувало виключення. Тоді Софія, вочевидь прикриваючи подругу, взяла вину на себе. Сказала вихователям, що це вона весь час схиляла Елю до гріховних утіх, поки не отримала від неї бажане. Словом, з гімназії вигнали тільки Софію.